В буденщині ми забуваємо історію і вдаємося у відчай навідь від маленьких дрібниць. Але той, хто пам'ятає - вже ніколи не повторить минулого досвіду. Тому давай пам'ятати!
Життя Віктора Франкла проминало майже протягом цілого XX століття. Та він не просто жив у період двох світових воєн, він став їхнім свідком буквально, зі всіма жахами та трагізмом.
1942 – 1945 роки – найстрашніші та найважчі в біографії Франкла. Це час його боротьби не лише за своє життя, а й за життя товаришів та близьких. Та психолог все ж не викреслив роки нелюдського перебування в концтаборі як страшний сон, він, навпаки, ще в тюрмі мріяв, що видрукує на волі книгу про пережите. Тому теорія логотерапії витримала перевірку самим життям.
Повернувшись у 1945 році додому, Віктор Франкл впав у відчай, адже тут його чекала звістка про смерть його найближчих людей: дружини, батьків, братів, більшості друзів... В цей момент він зрозумів, що втратив той сенс, заради якого виживав та боровся у таборі. Проте Франкл зумів побачити нову мету життя у роботі і лише за 9 днів написав книгу «Людина у пошуках сенсу» («Man's Search for Meaning»), пройняту власними емоційними переживаннями життя у таборах.
Спочатку вчений навіть планував видати книжку не під своїм іменем, а під таборовим номером. Перше німецьке видання книги таки вийшло анонімно в 1946 році, бо Франклу було надто важко оголювати власні переживання... Та згодом він зрозумів, що тільки відкрите авторство може викликати довіру до книги. А Франкл хотів показати справжню картину того, що відбувалося у тюрмі. Без сентиментів – це була боротьба за виживання.
Франкл не змовчав ні про що. Ми маємо змогу прочитати відвертий монолог людини, яка не тільки змогла піднятися з безодні сама, а й допомогала це зробити іншим. Це книга-емоція, яка показує, що пережили мільйони людей, адже авторові довелося все побачити та перетерпіти зсередини. Він описував, як жилося в'язням кожного дня, як таборова буденність відбивалася на їхньому душевному стані. Він не приховав ніяких деталей і в цьому цінність книги «Людина у пошуках сенсу».
При першому «відборі» Франкла відправили у табір для виконання робіт. Тим, хто туди не потрапив, був фактично винесений смертний вирок – їх чекали газові камери. В новоприбулих забирали буквально все, хоча дехто благав залишити хоча б обручку чи пам’ятний медальйон. Сам Франкл просив, щоб йому дозволили зберегти рукопис наукової книги, яка була працею всього його життя. Та охоронець тільки грубим жаргоном обірвав благання Віктора. В цей момент Франкл попрощався з минулим життям... Ув’язнені чітко зрозуміли, що в них нема нічого, крім їхнього голого існування та номера.
Франкл тут був уже не вченим, не психотерапевтом, не лікарем (не враховуючи кількох останніх тижнів). Він став просто «№ 119104».
Першою реакцією людей після прибуття у табір був шок. Новоприбулим здавалося, що єдиний вихід – самогубство. В цій аномальній ситуації тільки така реакція виглядала нормальною... Багато хто обрав смерть, доторкнувшись до колючого дроту під смертельною напругою. Ув’язнені просто не хотіли змиритися з тією несправедливістю, яку щодо них вчиняли. Сам Франкл ще в перший вечір пообіцяв собі «не кидатися на дріт», бо сприймав самогубство як відмову від боротьби, відмову від самого себе. Це яскраво показує сильне бажання вченого вийти зі стін концтабору живим.
Франкл та інші в’язні згодом зрозуміли, що можливо півроку ходити в одній сорочці, багато днів не вмиватися через те, що замерз водопровід, за секунду засинати в холоді на голих нарах під акомпанемент хропіння товариша... Франкл впевнився, що людина може звикнути до всього.
Потім наступає апатія, депресія та цілковита байдужість до всього, що відбувається навколо. Франкл одразу зрозумів, що біль від тілесних побоїв не настільки страшний, як біль душевний, адже ув’язнені найчастіше не знали, скільки часу перебуватимуть у таборі та чи вийдуть з тюрми взагалі. Людина не бачила свого майбутнього, тільки оглядалася на минуле, тому й втрачала ціль, опору в житті. Світ зовні здавався далеким і нереальним, вже втраченим. Вчений порівнював цю ситуацію із безробіттям, адже люди без роботи також падають духом, не знаючи на що розраховувати у майбутньому, чого чекати. Такий порушений душевний стан є небезпечним, адже людина повинна мати ціль, а найголовніше – хотіти завтрашнього дня. Тому в таборі роль психотерапії була дуже великою. Франкл таємно проводив психіатричні сеанси з в'язнями, намагався знайти, чим людину підтримати, тому що той, хто не вірив у своє майбутнє в таборі, практично вже загинув.
Сам Франкл згадував, що в особливо важкі хвилини в концтаборі він уявляв, як читає у теплому великому залі доповідь про пережите у тюрмі, а публіка його уважно слухає. Це допомагало йому науково глянути на всі свої душевні протиріччя та проблеми, проаналізувати все та заспокоїтися.
В таборі всі мрії ув’язнених спрощувались до примітивних: хліб, торт, цигарки, гаряча ванна... Франкл вважав, що «смачні» фантазії при голодуванні можуть бути навіть небезпечними для людини. Але самі в’язні були в такому стані, що не могли думати ні про що інше, крім їжі, адже у концтаборі давали 300, а іноді й менше, грамів хліба та тарілку водянистого супу на день. Цей мізер не міг забезпечити нормального функціонування організму, тим більше при великих фізичних навантаженнях та постійному обмерзанні. В таких умовах ув’язнені помирали один за одним...
Найважчим почуттям, за згадками Франкла, була неймовірна туга за близькими. Ув’язненим здавалося, що в них всередині щось відмирає. Вони бачили стільки картин страждання, смертей, хвороб, мук, що вже ні на що не реагували...Така байдужість до всього, що відбувалося навколо, зацікавила Франкла з лікарської точки зору. Він почав спостерігати за ув’язненими, робив психологічні висновки, які згодом опублікував у своїх працях.
Читаючи відверті згадки Франкла, страшно й подумати, як люди в концтаборах страждали, через які муки пройшли: «Хто ніколи не голодував, той не зрозуміє, як то чекати півгодинної обідньої перерви, постійно думати, чи дадуть хліб, питати в бригадира (якщо він не злий) котра година? І розпухлими пальцями, які від холоду вже й не гнуться, обмацувати в кишені шматочок хліба, відламувати крихту, підносити до рота та тремтливо класти назад, адже «зранку я обіцяв собі витримати до обіду!»  Як і всі ув’язнені, Франкл постійно страждав від голоду, а ноги були настільки обморожені, що кожен крок був мукою.
Вчений згадував, що серед охоронців табору були справжні садисти, які отримували задоволення від мук інших людей та свідомо знущалися з в’язнів. Траплялися і винятки. Наприклад, останнім керівником Франкла в таборі був чоловік, який жодного разу не підняв руку на підлеглих, навпаки, він за свої кошти таємно купував ліки для в’язнів, забезпечував їх їжею та одягом. Так Франкл зробив висновок, що добру людину можна зустріти усюди.
Ув’язнені постійно згадували життя до табору. Але фантазія повертала їх не у найяскравіші моменти прожитого, а відтворювала буденні деталі: як вони їхали у громадському транспорті, як відкривали вхідні двері квартири, як вмикали світло... І ці, на перший погляд, незначні деталі особливо розчулювали в’язнів.
На очах у Франкла помирали близькі, рідні й незнайомі люди. Те, що відбувалося навколо, його жахало: бараки кишіли комахами, були зафіксовані випадки канібалізму. Та вчений не зламався, а, навпаки, випромінював добро й волю до життя. Дехто знаходив у собі сили сказати добре слово до іншого в’язня і навіть віддати йому останню крихту свого хліба. Ці люди зрозуміли, що в них є вибір – відмовитися від свого духовного Я або зберегти його. Тому те, що робить табір з людиною, насправді є внутрішнім вибором самої людини.
Зимою та ранньою весною 1945 року в таборах поширилась епідемія сипного тифу. Всі ув’язнені перехворіли, багато людей загинуло, адже вони були позбавлені будь-якого догляду, гігієни та лікування і продовжували важко працювати до останнього подиху. В цих критичних умовах баварському концтаборові потрібна була допомога, тож Франклу запропонували роботу лікаря. Вчений, не вагаючись, погодився, бо розумів, що все-одно рано чи пізно помре, тому краще встигнути допомогти товаришам хоч чимось. Медикаментів на всіх не вистачало, хвороба забрала багато життів, тому іноді все, що міг дати Франкл – це добре слово. Цим словом Франкл навчився рятувати життя. Він допомагав ув’язненим боротися з відчаєм, всіляко їх підтримував і завдяки цьому зменшилася кількість самогубств.
Лікар Франкл бачив, як помирали люди, що втратили віру у майбутнє. Спостереження Франкла, що внутрішні переживання і розчарування викликають хвороби, підтвердив той факт, що за тиждень від Різдва до Нового 1945 року смертність в таборі збільшилася без об’єктивної на те причини. Люди, напевне, щиро надіялися, що до Різдва вже будуть вдома... Тому найстрашнішим є довести себе до стану: «Мені нічого чекати від життя».
Відкриттям Франкла в таборі стало розуміння, що виживають не сильніші чи фізично здоровіші люди, а ті, що плекають надію вийти зі стін табору, вірять у своє спасіння та чекають дня свого звільнення. У страшних умовах концтабору важко залишитись непохитним, та люди, які боролися та вірили до останнього, були. Франкл тоді зрозумів, що якщо життя має сенс, то має сенс і страждання. Воно є невід’ємною складовою життя. В’язні боролися і навіть їхні сльози були мужніми, бо в’язні мали мужність страждати.
У своїй книжці «Людина в пошуках сенсу» Франкл детально описав, як він згадував свою кохану дружину і сподівався тільки на те, що жінкам хоч трохи легше в концтаборі, ніж чоловікам. Образ коханої людини, духовний діалог з нею підтримував Віктора в найважчі хвилини, давав йому надію. «Я бачу її посмішку, її підбадьорюючий погляд. І нехай той погляд безтілесний, та він сяє мені яскравіше, ніж сонце, що сходить». Саме в таборі Франкл чітко зрозумів, що ми живемо задля найвищого почуття – любові. І в любові наша свобода.
 За матеріалами: http://samorozvytok.info/content/viktor-frankl-toy-shcho-znayshov-istinu